найкраща різдвяна історія з fb-ленти
Dec. 30th, 2017 07:56 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
iskatelНа мою думку, це найкраща різдвяна історія з fb-ленти.
https://www.facebook.com/diana.makarova.37/posts/1641048575955837
Diana Makarova added 7 new photos — with Oleksandra Makarova and 5 others.
З ЧЕРЕВИЧКАМИ…
… вийшли ми на свій останній в цьому році Рейс.
Йшло дві машини – дві фронтові машини Ф.О.Н.Д.у, і я прошу вас запам"ятати їх імена – Вжик та Умка.
Вжик та Умка – наші бойові товариші. Не раз, не два нас просили продати їх. Ба навіть пропонували вигідні умови. Ми могли б купити за ті гроші новий потужний позашляховик.
Але – не продають друзів.
Бойових товаришів не продають.
…….. «Тим часом чорт закрадався потихеньку до місяця і вже простяг був руку схопити його; але враз смикнув її назад, мов опечений, поссав пальці, подригав ногою і забіг з другого боку та знову ж таки відскочив і відхопив руку. Але ж, хоч і як йому не таланило, хитрий чорт не покинув своїх витівок.»
(М.В.Гоголь) ……..
Ми вийшли в рейс напередодні Свят-вечора, і тема Рейсу була зарані визначеною, і була вона єдино вірною. І Максим Тадейович та Микола Васильович нам у свідки – ця тема була єдино правильною.
Адже везли ми черевички…
Цілезних дві сумки черевичок везли ми для наших Оксан. Для наших дівчаток з ніжками розмірами від 35-го до 40-го. З ніжками, збитими грубезними армійськими берцями, а то й зовсім без берців. Бо одна наша Оксана служила там, де Їх-Там-Нєт, а таким берці не видають - а інші мали аж 35-й розмір, а спробуй, знайди у нашій армії Талани таких розмірів.
Отже, повів нас наш талан, наша доля, в Рейс «Ночі перед Різдвом».
…….. «Як би то було гарно тепер лежати, підібгавши ноги, на лежанці, смоктати спокійно люльку та крізь п'янку дрімоту слухати колядок і пісень веселого парубоцтва та дівчат, що гуртами товклися попід вікнами!»
(М.В.Гоголь) ……..
А окрім черевичків в нас було грузів аж на дві машини. Аж попід самий дах кожної, так, що навіть усе не влізло.
… ми йшли по фронту, і то був найбезпечніший наш рейс.
Ми тричі пройшли вночі понад самим фронтом, гасячи світло аж до габаритів включно.
Ми пройшли понад снайперською позицією.
Ми пройшли мінною дорогою – але недовго, доки схаменулись і, задкуючи, швиденько дали звідти драпу.
Ми були на нулях, і ледве не поперлись на мінус. Завадила грязюка та здоровий глузд.
Ми двічі розбили Вжика під осудливим поглядом виключених фар Умки.
І цю дорогу ви називаєте безпечною?
Так.
Це був наш найтихіший Рейс. Бо причаївся фронт. Бо не було важких вибухів. І лише стрілкове, казали нам, десь іноді працює. Але натомість виповзли снайпери, поповзли гості усілякі нехороші на нашу територію – але тихим і безвибуховим був наш фронт увесь цей тиждень, доки гасали ми по ньому, від Щастя до Маріуполя, потім ще повернувшись та щільно пройшовши Світлодарською дугою.
Фронт чекав на обмін.
Фронт чекав тихо, цю тему ніде не обговорювали, але – обмін, обмін… - літало це слово над лінією, над блокпостами.
Ми теж чекали на обмін, але мовчали. Ми так люто мовчали, прикриваючись Максимом Тадейовичем та Миколою Васильовичем – що крик нашого мовчання, мабуть, почули навіть у фейсбуках.
Які Вакули нам зустрічались по дорозі!
Які Пацюки, Солохи та Чуби!
І ми подавали вам їх так, як могли – дивуючись, що надто мало відгуків, але вірячи все ж, що ви разом з нами купаєтесь у тому фантастичному перекладі, у тій мові, і в тій старезній як світ історії, коли везуть, везуть Оксані черевички. Та такі, в яких і цариця не ходить.
- Волонтери! Їдемо від …… до ……., Київ, Ф.О.Н.Д. Діани Макарової, дві машини! – відтарабанила я на черговому блокпості, звично не лишаючи постовому навіть поля для нових запитань.
А наші відьмочки ̶О̶к̶с̶а̶н̶а̶ ̶т̶а̶ ̶С̶о̶л̶о̶х̶а̶ Санді та Ріта звично посміхнулись чарівному смаглявому постовому.
Той натикнувся на посмішки, почервонів, аж темрява освітилась заревом, і запитав:
- А Надія Савченко у вас?
Ми отетеріли.
- Свят-свят-свят! – розмашисто перехрестилась атеїстка я. – Богом клянусь, нема! А що вона вже начудила? Чому ви її шукаєте?
- Та нам сказали, що вона мусить їхати, то ми перевіряємо машини. – пояснив постовий. – Обмін же…
Так ми взнали, що обмін все ж відбувся.
А потім задзвонив телефон.
- Діано, він вже на українській території! Він дзвонив, доки летів до Харкова.
І я видихнула.
Я нарешті видихнула. Бо тоді, у березні, я як набрала в легені повітря, так досі й видихнути не могла.
А потім подзвонила його мама. Вона не плакала. Такі мами, здається, взагалі не плачуть.
- Діано, одне з перших, що він спитав. Він спитав – а де та жінка, що таке написала? Де та, що вірила?
Ту жінку щойно внесли до хати.
Її спочатку намагались вести, вони ледь перебирала ногами – не слухались ноги. Вели її під лікті, але руки не слухались теж. То ж потім її взяли в руки та й понесли, незважаючи на регіт, який намагався зірватись з викривлених губ.
Не слухались губи, закривались повіки, і не було сил підняти їх
…….. «— Підніміте мені повіки: не бачу! — мовив підземним голосом Вій, і все збіговище кинулося підіймати йому повіки.»
(М.В.Гоголь) ……..
— А що це у вас, велеліпная Солохо? – тролив екіпаж свого командира.
— Як то що? Рука, Йосипе Никихворовичу! – хотіла б відповісти Солоха, але не мала сил, бо слова, то теж робота м"язів. Як дихання, як кроки.
А коли м"язи відмовляють – то яке вже дихання, які слова?
Але переможно дзвенів голос у телефоні.
Голос залізної матері, яка не здалась, вірячи у свого сина, коли, здається, увесь світ відвернувся від нього.
Лунав голос вчителя, який ні на хвилину не сумнівався у своєму учневі.
І тією вірою вони заряджали й нас, і ми, усі, хто брав участь у звільненні з полону хлопця, теж починали вірити.
https://www.facebook.com/diana.makarova.37/posts/1417263125001051
І я піднялась.
Слухала, посміхалась. Кивала у відповідь на слова вдячності. А потім сказала матері:
- То зробили ви. Лише ви. Ви єдина, хто вмів чекати й вірити. А ми черпали віру й чекання від вас. Бо на таких матерях тримається наша земля.
… Не всіх наших Оксан ще було взуто у черевички.
Не всі вони були дівками.
Ми доставили черевички Оксані – тій, яка стала вдовою на цій війні. То ж тепер вийшла вона сама на фронт, воювати за свого загиблого чоловіка. Ми з нею не зустрілись. Вона була якраз на виході, на позиції.
лишались останні точки.
Вже бігла до нас ще одна Оксана – бігла полями, бо ж не у всіх є машини, аби вискочити на них назустріч волонтерам, а: «та ви до нас не пройдете, у нас такі грязюки, я краще швидко вибіжу!»
А в іншому місці чекали на нас ще дві Оксани. Дві реготухи. Два солдати – а, ні, здається, там одна навіть сержант.
І чули б ви, як вони кажуть:
- Ні, я це не візьму. Я тут хоча б при хаті, я краще хлопцям нашим передам, в окопи.
- О, це нашим хлопцям! Коли повернуться з виходу. А їх же доки дочекаєшся з їх виходів, то й посивієш передчасно. А ми ж тут при хаті…
Але взувались в черевички, тупали ніжками, перевіряючи, чи ладно сіли, чи пружні там підошви, чи не тиснуть задники.
І дивились усміхнено на все це дві мої Оксани – ті, що наче цивільні, але уже четвертий рік живуть на фронтах, і час вимірюють від рейсу до рейсу. І шляхи міряють фронтовими дорогами – отими, що понад фронтом, що попри мінні поля…
І я не знаю, якого місяця я ладна б зняти їм з небес та покласти до тих ніжок.
І я не знаю, яка цариця годна їм до порівняння.
І я не знаю їх майбутнє – але нічого так не хочу, як щастя для усіх цих дівчат.
Дівчаток фронту.
Фронтових жінок.
А що вони трохи відьми? – так хіба то біда? У нас в Україні що не жінка, то відьма. Давно мали б звикнути.
… і нехай будуть живими та неушкодженими усі ваші Вакули.
І нехай повернуться усі наші полонені.
І саме зараз я, видихнувши, і іду дивитись усі ті відео обміну полонених, які ви вже пережили, а ми й не бачили, літаючи фронтами, вийшовши у ті польоти останнього нашого цьогорічного рейсу
напередодні НОЧІ ПРОТИ РІЗДВА
#Гоголь_ФОНД
https://www.facebook.com/diana.makarova.37/posts/1641048575955837
https://www.facebook.com/diana.makarova.37/posts/1641048575955837
Diana Makarova added 7 new photos — with Oleksandra Makarova and 5 others.
З ЧЕРЕВИЧКАМИ…
… вийшли ми на свій останній в цьому році Рейс.
Йшло дві машини – дві фронтові машини Ф.О.Н.Д.у, і я прошу вас запам"ятати їх імена – Вжик та Умка.
Вжик та Умка – наші бойові товариші. Не раз, не два нас просили продати їх. Ба навіть пропонували вигідні умови. Ми могли б купити за ті гроші новий потужний позашляховик.
Але – не продають друзів.
Бойових товаришів не продають.
…….. «Тим часом чорт закрадався потихеньку до місяця і вже простяг був руку схопити його; але враз смикнув її назад, мов опечений, поссав пальці, подригав ногою і забіг з другого боку та знову ж таки відскочив і відхопив руку. Але ж, хоч і як йому не таланило, хитрий чорт не покинув своїх витівок.»
(М.В.Гоголь) ……..
Ми вийшли в рейс напередодні Свят-вечора, і тема Рейсу була зарані визначеною, і була вона єдино вірною. І Максим Тадейович та Микола Васильович нам у свідки – ця тема була єдино правильною.
Адже везли ми черевички…
Цілезних дві сумки черевичок везли ми для наших Оксан. Для наших дівчаток з ніжками розмірами від 35-го до 40-го. З ніжками, збитими грубезними армійськими берцями, а то й зовсім без берців. Бо одна наша Оксана служила там, де Їх-Там-Нєт, а таким берці не видають - а інші мали аж 35-й розмір, а спробуй, знайди у нашій армії Талани таких розмірів.
Отже, повів нас наш талан, наша доля, в Рейс «Ночі перед Різдвом».
…….. «Як би то було гарно тепер лежати, підібгавши ноги, на лежанці, смоктати спокійно люльку та крізь п'янку дрімоту слухати колядок і пісень веселого парубоцтва та дівчат, що гуртами товклися попід вікнами!»
(М.В.Гоголь) ……..
А окрім черевичків в нас було грузів аж на дві машини. Аж попід самий дах кожної, так, що навіть усе не влізло.
… ми йшли по фронту, і то був найбезпечніший наш рейс.
Ми тричі пройшли вночі понад самим фронтом, гасячи світло аж до габаритів включно.
Ми пройшли понад снайперською позицією.
Ми пройшли мінною дорогою – але недовго, доки схаменулись і, задкуючи, швиденько дали звідти драпу.
Ми були на нулях, і ледве не поперлись на мінус. Завадила грязюка та здоровий глузд.
Ми двічі розбили Вжика під осудливим поглядом виключених фар Умки.
І цю дорогу ви називаєте безпечною?
Так.
Це був наш найтихіший Рейс. Бо причаївся фронт. Бо не було важких вибухів. І лише стрілкове, казали нам, десь іноді працює. Але натомість виповзли снайпери, поповзли гості усілякі нехороші на нашу територію – але тихим і безвибуховим був наш фронт увесь цей тиждень, доки гасали ми по ньому, від Щастя до Маріуполя, потім ще повернувшись та щільно пройшовши Світлодарською дугою.
Фронт чекав на обмін.
Фронт чекав тихо, цю тему ніде не обговорювали, але – обмін, обмін… - літало це слово над лінією, над блокпостами.
Ми теж чекали на обмін, але мовчали. Ми так люто мовчали, прикриваючись Максимом Тадейовичем та Миколою Васильовичем – що крик нашого мовчання, мабуть, почули навіть у фейсбуках.
Які Вакули нам зустрічались по дорозі!
Які Пацюки, Солохи та Чуби!
І ми подавали вам їх так, як могли – дивуючись, що надто мало відгуків, але вірячи все ж, що ви разом з нами купаєтесь у тому фантастичному перекладі, у тій мові, і в тій старезній як світ історії, коли везуть, везуть Оксані черевички. Та такі, в яких і цариця не ходить.
- Волонтери! Їдемо від …… до ……., Київ, Ф.О.Н.Д. Діани Макарової, дві машини! – відтарабанила я на черговому блокпості, звично не лишаючи постовому навіть поля для нових запитань.
А наші відьмочки ̶О̶к̶с̶а̶н̶а̶ ̶т̶а̶ ̶С̶о̶л̶о̶х̶а̶ Санді та Ріта звично посміхнулись чарівному смаглявому постовому.
Той натикнувся на посмішки, почервонів, аж темрява освітилась заревом, і запитав:
- А Надія Савченко у вас?
Ми отетеріли.
- Свят-свят-свят! – розмашисто перехрестилась атеїстка я. – Богом клянусь, нема! А що вона вже начудила? Чому ви її шукаєте?
- Та нам сказали, що вона мусить їхати, то ми перевіряємо машини. – пояснив постовий. – Обмін же…
Так ми взнали, що обмін все ж відбувся.
А потім задзвонив телефон.
- Діано, він вже на українській території! Він дзвонив, доки летів до Харкова.
І я видихнула.
Я нарешті видихнула. Бо тоді, у березні, я як набрала в легені повітря, так досі й видихнути не могла.
А потім подзвонила його мама. Вона не плакала. Такі мами, здається, взагалі не плачуть.
- Діано, одне з перших, що він спитав. Він спитав – а де та жінка, що таке написала? Де та, що вірила?
Ту жінку щойно внесли до хати.
Її спочатку намагались вести, вони ледь перебирала ногами – не слухались ноги. Вели її під лікті, але руки не слухались теж. То ж потім її взяли в руки та й понесли, незважаючи на регіт, який намагався зірватись з викривлених губ.
Не слухались губи, закривались повіки, і не було сил підняти їх
…….. «— Підніміте мені повіки: не бачу! — мовив підземним голосом Вій, і все збіговище кинулося підіймати йому повіки.»
(М.В.Гоголь) ……..
— А що це у вас, велеліпная Солохо? – тролив екіпаж свого командира.
— Як то що? Рука, Йосипе Никихворовичу! – хотіла б відповісти Солоха, але не мала сил, бо слова, то теж робота м"язів. Як дихання, як кроки.
А коли м"язи відмовляють – то яке вже дихання, які слова?
Але переможно дзвенів голос у телефоні.
Голос залізної матері, яка не здалась, вірячи у свого сина, коли, здається, увесь світ відвернувся від нього.
Лунав голос вчителя, який ні на хвилину не сумнівався у своєму учневі.
І тією вірою вони заряджали й нас, і ми, усі, хто брав участь у звільненні з полону хлопця, теж починали вірити.
https://www.facebook.com/diana.makarova.37/posts/1417263125001051
І я піднялась.
Слухала, посміхалась. Кивала у відповідь на слова вдячності. А потім сказала матері:
- То зробили ви. Лише ви. Ви єдина, хто вмів чекати й вірити. А ми черпали віру й чекання від вас. Бо на таких матерях тримається наша земля.
… Не всіх наших Оксан ще було взуто у черевички.
Не всі вони були дівками.
Ми доставили черевички Оксані – тій, яка стала вдовою на цій війні. То ж тепер вийшла вона сама на фронт, воювати за свого загиблого чоловіка. Ми з нею не зустрілись. Вона була якраз на виході, на позиції.
лишались останні точки.
Вже бігла до нас ще одна Оксана – бігла полями, бо ж не у всіх є машини, аби вискочити на них назустріч волонтерам, а: «та ви до нас не пройдете, у нас такі грязюки, я краще швидко вибіжу!»
А в іншому місці чекали на нас ще дві Оксани. Дві реготухи. Два солдати – а, ні, здається, там одна навіть сержант.
І чули б ви, як вони кажуть:
- Ні, я це не візьму. Я тут хоча б при хаті, я краще хлопцям нашим передам, в окопи.
- О, це нашим хлопцям! Коли повернуться з виходу. А їх же доки дочекаєшся з їх виходів, то й посивієш передчасно. А ми ж тут при хаті…
Але взувались в черевички, тупали ніжками, перевіряючи, чи ладно сіли, чи пружні там підошви, чи не тиснуть задники.
І дивились усміхнено на все це дві мої Оксани – ті, що наче цивільні, але уже четвертий рік живуть на фронтах, і час вимірюють від рейсу до рейсу. І шляхи міряють фронтовими дорогами – отими, що понад фронтом, що попри мінні поля…
І я не знаю, якого місяця я ладна б зняти їм з небес та покласти до тих ніжок.
І я не знаю, яка цариця годна їм до порівняння.
І я не знаю їх майбутнє – але нічого так не хочу, як щастя для усіх цих дівчат.
Дівчаток фронту.
Фронтових жінок.
А що вони трохи відьми? – так хіба то біда? У нас в Україні що не жінка, то відьма. Давно мали б звикнути.
… і нехай будуть живими та неушкодженими усі ваші Вакули.
І нехай повернуться усі наші полонені.
І саме зараз я, видихнувши, і іду дивитись усі ті відео обміну полонених, які ви вже пережили, а ми й не бачили, літаючи фронтами, вийшовши у ті польоти останнього нашого цьогорічного рейсу
напередодні НОЧІ ПРОТИ РІЗДВА
#Гоголь_ФОНД
https://www.facebook.com/diana.makarova.37/posts/1641048575955837
